Вірші про рідний край

Ми всі такі різні. Та в кожного є край де ви найкраще себе почуваєте. Це рідна стежина, рідна хата, доріжка простелена квітами.

Лани
Я гуляю серед поля,
Де росте тополя.
Гляну я на небо,
А воно синіє,
Гляну я на житечко
Воно колосіє.
Там росте пшениця-
Наша годівниця.
Хлібчик ми спечемо
На стіл покладемо,
Пісню заспіваємо
І в стуни заграємо.
Полянь 1999 р.

Я іду через поля
Я іду через поля,
Бачу трави іздаля
І тополі на роздоллі.
Їх коріння розрослось,
Вглиб у мандри подалось.
Де взялася ця краса?
Розстелили небеса,
Народилась із землі .
Так здається це мені,
Полянь1999 р.

Ранок
Розтанув день , минає ніч ,
Чудовий ранок наступає:
Спішить на пашу череда ,
Пастух за нею ледь втигає.
Десь чуть здалека дзвін коси,
З травички опадають роси.
Там на узліссі за селом
Береза розпустила коси.
Струснув із себе тишу ліс:
Вже рання пташечка співає.
Грибочки виткнулись з землі ,
На наші кошечки чекають.
Нарешті й сонечко встає,
Ласкаво з новим днем вітає.
М’яке проміння щедро ллє
На працю всіх благословляє.
Полянь 2004 р.

Бетон и пыль...асфальтная дорожка
Канализаций вены, трубами гудят
И вместо глаз - на стенах грязные окошка
Всё это дом родной, мой двор, район и град...

И газ машин, меня как шарик надувает,
А электричество в настенных "пятачках"
Весь этот мир своим движеньем наполняет,
И отражается в людей пустых зрачках...

/сочинён только что/

Україно,
рідний край.
Поле, річка, синій гай.
Любо стежкою іти
тут живемо я і ти.

В букварику на першій сторінці було

За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,
Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.

Зеленим пензликом тополі — кривенькі кігтики в крові.
Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.

Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил —
Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.

Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,
Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!

Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.
Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.

Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?
Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

Ліна Костенко

ПОВІЙ, ВІТРЕ, НА ВКРАЇНУ Степан Руданський (1834—1873)

Повій, вітре, на Вкраїну,
Де покинув я дівчину,
Де покинув карі очі,
Повій, вітре, опівночі.

Між горами там долина,
В тій долині є хатина,
В тій хатині — дівчинонька,
Дівчинонька-голубонька.

Повій, вітре, до схід сонця,
До схід сонця, край віконця.
Край віконця постіль біла,
Постіль біла, дівка мила.

Повій, вітре, тишком-нишком
Над рум’яним, білим личком.
Над тим личком нахилися,
Чи спить мила — подивися.

Чи спить мила, чи збудилась?
Спитай її, з ким любилась.
З ким любилась і кохалась,
І кохати присягалась.

Як заб’ється їй серденько,
Як зітхне вона тихенько,
Як заплачуть карі очі, —
Вертай, вітре, опівночі.

А як мене позабула
І другого пригорнула,
То розвійся край долини,
Не вертайся з України.

Вітер віє, вітер віє,
Серце тужить, серце мліє.
Вітер віє, повіває,
В Україну не вертає.

ДУБНО (ТО МОЄ РІДНЕ МІСТО)
МОЄ МІСТО! Я ТЕБЕ ВІДЧУВАЮ!
ВІДЧУВАЮ КРОВ СТАРОДАВНІХ БИТВ
І ГОРДІСТЬ СИНІВ ТВОЇХ ВІДШУКАЮ
ЩО ТАКУ СИЛЬНО ЗАЛИШИЛИ В ІСТОРІЇ СЛІД
ВІДЧУВАЮ, ЯК ПО ТВОЇХ ЖИЛАХ ТЕЧЕ ІКВА
І ЯК СОНЦЕ ПО РАНКАМ СПАЛАХУЄ В ТВОЇХ ОЧАХ
ВІДЧУВАЮ ТВОЇ МОГУТНІ СЛОВА
ЩО ПЕРЕГУКУЮТЬСЯ У ВІТРАХ
ВІДЧУВАЮ ДОТИК ТВОЇХ ДОЛОНЬ,
ЩО ТАК НІЖНО ОБІЙМАЮТЬ МЕНЕ В ХОЛОДА
ВІДЧУВАЮ В ГРУДЯХ ТВОЇХ БЕМОЛЬ
І БЕЗМЕЖНИЙ СУМ ЗА ПРОЖИТІ ЛІТА
ВІДЧУВАЮ В ОСІННІМ ВІТРІ ТВІЙ ПОДИХ,
ЩО ТАК ТРЕПЕТНО ЦІЛУЄ МЕНЕ ВДОСВІТА
ВІДЧУВАЮ БЕЗМЕЖНОЇ СИЛИ ПОКЛИК
ЩО НАЗАВЖДИ ПОВЕРНЕ МЕНЕ У ТВОЄ ЖИТТЯ.

НАПИСАНО МНОЮ 3 РОКИ ТОМУ.

Тебе я згадую, кохана батьківщино,
Ніжну, як мати, й мрійну , як весна,
Купаюсь в пахощях садів твоїх, Вкраїно,
І чую плескіт рідного Дніпра.

Чи ж є де краще місце на цім світі,
Щоби красу божествену твою
Можна зрівняти й щиро полюбити,
Так як тебе ,Україно, люблю.

Блакитний спогад з юного дитинства
Повіки буде серце полонить,
І вірю, прийде мить свята врочиста
Й над степом пісня волі забренить.